Паперової карти не чутні плач і печальні поклики,
Там кордонами розмежовані території - зовсім чужі.
Голос у голові на потрібному місці ставить знаки оклику,
А душа гомонить, як наче й не було межі.
Паперових листів не значні по величі відчаї -
Може, лише коми від туги прогиняються тяжко.
Певно, це спадок невдачі та тьмари віковічної,
Пісні, від якої плаче поневолена пташка.
Паперових людей нерозпізнанні сподівання і наміри,
Зброя їх на сотий погляд вже не страшна.
Повз вуха долітає музичне хвилювання клаверів,
І велич воїнів паперових - бездіяльна та смішна.
Та ж чи може зародити щось до рідного краю ненависть,
Розізлити, вселити притаманну ворогу міць?
Час від часу до тебе навідуватиметься невпевненність,
Але дощ до болючого рідний, коли ти ось так стоїш горілиць!