«Пиши, чому ти не пишеш?» - знову докоряєш ти, і я вкотре відчуваю себе маломовною дівчинкою з казки про білих лебедів. Ну, отією, яка плела з кропиви. З тією хіба різницею, що їй заборонено було балакати, а я – не хочу. Не бачу сенсу каламутити і без того перевантажений ефір. Нині була на ринку – ледве втекла живою - хвилі людські, що змітають, кричать, торгують, секундні уривки доль – про «нині аварія на мості, хлоп заснув за рульом, чулась-те?», про «бараболю вже посадили», про «така молода, а курва», про «за кого голосувати?»... Стільки слів, що аж лізуть вухами... А ти кажеш...
Пиши, чому ти не пишеш? Про що і для кого? І я перетворююсь на малявку з першої парти, яка чомусь була певна: говорити треба тільки тоді, коли тебе слухають. А слухати люди люблять переважно себе-коханих. Ярмарок марнославства у світовому масштабі. Тому мої вірші ставали щоразу куціші й куціші, як спіднички галицьких дівок... Бо з ким і про що? А ще - про поезію, знаєш, щоразу на так званих «групових читаннях» хочеться голосно розсміятися, бо коли поет чи поетка глаголить зі сцени, інші поети й поетки шарудять аркушами чи книжками – своїми, звісно, - шукаючи вдалі тексти, аби наступними вийти і сіяти мудре-вічне. Кидання камінчиків в океан. Буль, буль, буль... А ти кажеш....
Мовчати – як дихати – на повні груди, дихати цією весною, пірнати у водоспади цвіту, жити, просто жити, намочити жменю насіння у мисці, аби назавтра висіяти його у спраглу любові землю. Жити, як дикі бджоли на старому цвинтарі – ти ж бачив? – їхнє гніздо у тріщині старого надгробку – літають над сонним цвітом, гудуть про щось своє, втишене. Часом мені здається, що їхнє життя на загал мудріше за наше. І отих дві чайні ложки меду – лише дві за усе життя! - аби підсолодити тобі чай – у сто крат важливіше за наше, людське. Була тамтого тижня на гробках у селі, купа народу святошно убраного, кожен біля «своїх» могилок, прибраних, як годиться, слова і слова, і падре туди-сюди із кропилом, а за три кроки – лише за три! – порослі терном землі «старого» цвинтаря. Утекла туди із малою – метелики білі та жовті, ящірку бачили, велику й смарагдову, що перебігала лісами високих трав, поміж порослих мохом хрестів із химерними як на подільських селянок іменами: Кароліна, Азалія, Стефа... Їм вже не треба слів, їм навіть пам'яти нашої вже не треба, бо тут, у солодкій квітневій тиші життя більше, ніж отам, за три кроки... А ти кажеш...