Щасливий той, хто не писав вірші,
Той, хто не знав ніколи і не знає,
Що це за справа- порпатись в душі,
Тим більш, коли її зовсІм немає.
Не спати ніч, і дві. Сидіть в сльозах,
Аби дібрать одну нещасну риму.
Сказати все лишень у двох словах.
Мов купину нести неопалиму
В народ своє дитя, свій новий вірш,
Приймать вінки лаврові в нагороду.
Ну, а у спину будуть більш і більш
Плювати за мізерної нагоди.
Присвячувати тим, хто їх неварт,
Душі своєї трепетні пориви,
І дарувати всім, неначе скарб,
Частинки вже потраченої сили.
Іти вперед, недивлячись на щем,
Яким щемить пораненеє серце.
Умити рани вранішнім дощем
І знов туди насипать солі й перцю.
Не зупинятися, писати. Рій думок
Гуде у голові, немовби вулик.
Комусь- це дар, для мене- це порок,
Чекаю ну коли вже пельку стулить
Цей голос, що живе десь у мені
І прожира нутро, немов гангрена;
Він гра на серці, на моїй струні,
І звідки він береться достеменно
Я не знаю. А тим паче ви!!
Хто ви такі?! Місцевий суд присяжних?!
Стрибать не легко вище голови,
Все ж, важче осягнути неосяжне.
Поету ж треба осягнути все,
До кого просто трудно простягнутись
фізично- є слова на те;
Поезією легко доторкнутись
До душі, та лише коли є
Душа в людини. Зараз це проблема.
Говорять часто: "Кожному- своє",
А це вже для розмови інша тема.