Я прокидаюсь-очі в синє небо,
Ніби я маю сотні ще життів.
Ніби це є моя потреба,
Торкатись струн болючих до душі.
Вона німа,а сердце поле бою,
І кожен раз здається відгуде.
Цей стогін кожну мить лишає волі,
Цей біль війни до розпачу веде.
Та я іду вперед і вірю в диво,
Я досі вірю в щирість й доброту.
Мабуть усе що було зовсім не навчило,
Але я точно знаю що живу.