Просто двері. Старі скрипучі.
Клямка колись блискуча нині іржава.
Пил на порозі на два пальці.
Але у сінях кава все ще пахне.
І пахтить сіно там на горищі.
Через ляду відкриту сіється світло.
Я стою в нерішучості двері відкрити.
Що там в світлиці?
Чи висять ще світлини, знаки часу, що котить нас по життю невпинно.
От, як зараз, коли штовхає мене в спину в милу минувшину.
Така от часу машина.
Такий парадокс - куди би не прямувала, їде по колу...
Я повертаюсь. Хай там за дверима все буде, як є.
Піду на лужок, до води, під верби.
Там трави, там квіти, там бджоли.
Білі тополі кронами хмари чіпляють.
Літо вливається в ноги, в рамена.
Сонце і небо, жовто-блакитне знамено замайоріло над світом.
Боже, як хороше жити...