Богиня віку, скорбная свобода!
Сьогодні ти в зневазі, в забутті.
На щит прибита як минула мода,
З’являєшся – і почуття святі.
Живучи у жорсткому житті,
На світ ми цей приходим ненароком,
Щоб діл земних окинути лиш оком
И зникнути у круговороті.
Природо! Ти у виборі своєму
Створила лиш суперницю - людину,
Взявшись за справу незнайому,
Ти здобувала золоту перлину.
Мільйони літ і маєш нагороду:
Замість творця бездушну машину.
Приймай, свою утративши свободу,
Щоб обійшла тебе, немов дитину!
Живучи у нестерпною годину,
Замислишся не раз на самоті,
Відкинувши всі доводи пусті…
А вік нову тобі готовить днину.
Розпочинаю труд, ніякої підмоги
Не жду - ні від богів, ні від людей.
Ввібравши в груди світові тривоги,
Тягар несу незручний мов Антей.
Душа в сльозах зачувши поклик цей,
Не сходить блиск надії із очей…
Глибин віків переступивши гарні,
Мій дух вникав в народів письмена.
Моря вставали і краї незнані,
За ними життя людського глибина.
У квітці лотосу розкрилися – Вона,
Така несмілива, небесна і земна.
Заходитися душа глибоким плачем…
Ах, краще рай, життя не споминать.
Згадав хвилини радості з розпачем,
Немов прийдеться знов їх пожинать.
Вирує кров і шал душі гарячий;
А в піднебессі чорний ворон кряче…
Не міг я жити в серці без святині…
Любов! Життя, ти сяєш о живе!
На поприщі людськім, немов в пустині,
Зреклась мене – і туга серце рве.
В уяві постаті, і руки, й очі сині,
Немов сказати хочуть: «Ми невинні».
В суровій дійсності, затиснутий печаллю,
Я вів із злом жорстку боротьбу,
Не віддавши ні страху, ні відчаю;
В тумані зірку бачу я слабу.
До неї йдучи лише тим живу,
Що між людьми я співчуття шукаю,
Та на любов надіючись нову,
В свої пісні я біль переливаю!