День був , як день… не до біди,
Коханий кличе – йди сюди.
Відверто треба нам поговорити,
Як будемо ми далі жити.
Про що ти, любий?... - Закохався я.
- Ти що, здурів? А як же я ?
Став день ясний темніше ночі,
Сльоза нахлинула на очі.
А діти, діточки?... - Вони мої!
І припини істерики свої…
Пливло життя як тиха річка…
Кохання згасло ніби свічка!!!
Так що, не плач і відпусти,
Ну, якщо зможеш, то прости…
Змарніла, тіло заніміло,
Від болю серденько тремтіло.
Як - « відпусти»?... життя прожите.
Як жити далі, що робити?!!!
- Ти ж квіткою мене зірвав,
Нектар із тіла ти зібрав!
Душа у розпачі печеться,
А він стоїть, в лице сміється.
Лукаво так, від щастя шаленіє…
Зрада – то ж гріх,а він радіє.
Пішов до неї, нема вороття,
Долю зламав мою без каяття!
Дай сили, Боже, щоб не проклясти,
Його – в дорогу, а мене прости,
Що спало це мені на думку,
Коли збирав він речі в сумку.
Разом прожито так багато літ,
За мить перевернувся світ!
На квітку сів пухнастий джміль,
Мене скував нестерпний біль…
Які ж у квітки пелюстки червоні,
Сльози котились по щоці в долоні.
Чому так легко , вам , чоловіки
Сказати – «відпусти» й піти?
Піти в нікуди, то є все міраж,
Ви пошкодуєте про це іще не раз.
Я знаю, не мені про те судити –
Святим, чи грішником прожити.
Скоритися, чи в дзвони бити?
Що в світі божому робити?
Для мене зрада, то великий гріх,
Сім'ю цінуйте як єдиний оберіг?
Грішити , я благаю вас, не поспішайте,
Про судний день не забувайте!!!
04 травня 2014 року