Просто пташок малий. Знаєш такий соловейко. В кроні густій непомітний, переповнений оксітоцином зваблює співом подругу сіреньку. Вона вибирає найкращого в співі, батька майбутньої родини, спів-автора рябеньких яєчок.
Це ж треба! Яка їй на біса різниця, як той хлоп'яка співає. Були би крила дужі, був би дзьоб долотовий. Але щось вони, солов'їхи, знають, коли так от мужів вибирають.
Такі от істоти дивні, ті, що уміють літати. Люблять пір'ячко барвисте, блискучі скельця, срібні монети. Такі от естети, кохаються в звуках і люблять поговорити, звісно пташиною мовою, себто співом. Воронячі та папуги, ті, що чомусь не співають можуть імітувати нашу, тобто людську мову.
Ми також у чомусь дивні. Можемо в снах літати, на літаках і дельтопланах. А також співати можемо. А ті, хто не вміють, можуть каркати. Але краще було би мовчати...