а одного разу вночі ти згадаєш ту, що так любила,
та біля тебе мирно спатиме інша, порожня, мов лялька.
згадаєш як вона кричала: "я забути тебе не в силах".
як вона боялась тебе втратити у чергових сварках.
у тебе тепер великий дім та дорога крута машина.
а чи є втому домі затишок? чи в грошах тих щастя?
чому ж ти отак вночі згадуєш все ж ту, що любила?
ось біля тебе спить гарніша, та порожня, мов лялька.
ти згадаєш її очі, а потім як через тебе вони плакали.
згадаєш як було з нею спокійно, а поруч тепер не вона.
як ви разом мріяли, у щастя безодню з нею падали.
а потім той вечір, ті сльози, сварку, істерику і вона пішла.
візьмеш телефон, віднайдеш номер, виклик, голос оператора:
"абонент вас на жаль додав у список людей, що не важливі.
абонент вас забув, кохає вже іншого, про дзвінок не знатиме,
абоненту плювати на вас, у неї почуття є щирі і не зрадливі".
ну що? боляче? з'являються сльози вже в зелених очах...
все-таки її ти любиш, а не ту ляльку, яка мирно собі спить.
а тоді не розумів, шукав значення слів у автоперекладачах.
пройшло занадто багато часу, все не повернути, роки не змінить.
це станеться приблизно через десять довгих років не щасливих,
у тебе буде коханка, напевно діти і, всередині пуста, дружина.
ти зрозумієш що з нею все було б не так, не казав би їй слів брехливих
а тоді не думав, не сказав навіть слів колючих, а мовчки, ніж у спину.
Зоряна Холод©