Боюсь я слов, когда они молчат,
Когда они нарочно вдруг застыли,
Когда не знаю я, с чего начать,
Чтоб вдруг не повторить слова чужие.
В них чьи-то муки, боль и слёзы есть,
С них начинали, ими завершили.
Не сосчитать людей и слов не счесть,
А ты сказать их силишься впервые!
Всё повторялось: прелести и мерзость,
И жизнь не уступала пустоте.
В стихах - неповторимость и бессмертность
Прикосновений к чувствам и душе.
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Картинка из интернета