Без изменений жизнь теперь идёт.
И время свою скорость не сбавляет.
Маркиза Помпадур уж не живёт,
И про потоп уже не вспоминают.
Мне неизвестно, что там, после нас,
В каких одеждах явится природа.
Лишь время не отстанет ни на час,
И нас, живых, вперёд утянут годы.
Оставим мы потомкам часть себя,
А сами – ничего, мелькнём тенями,
Чтоб только расцветала вновь земля
Под синими небесными очами,
Как редкий зверь, леса не извелись,
Не оскудел запас руды словесной.
Без всяких перемен мелькает жизнь,
И по твоим словам поётся песня.
Строки не бойся, что не удалась.
Прозрений не страшись во исцеленье.
Ты горечь правды принимай, как сласть,
И с ней - тоски могучее теченье.
Людскую душу бойся обокрасть,
Ведь к прежней к ней не будет возвращенья.
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки