Просто дивлюсь у вікно.
Падає дощ. Вже літній.
Теплий, лагідний напуває дерева і зело.
Рясний. Стукає в стрих.
Під нього гарно мріяти, любити, кохати.
Читати казки і засинати, перетікати в інші світи.
Снити тобою, переплітатися з твоїм тілом засмаглим
під променями Сіріусу чи Альфи-Центавра.
Просто дивлюся як міниться просторо-час
і щось там вплітаються в нього,
чого я назвати не ладен.
Так от коса, такий от пасьянс
і не треба ніяких грибів,
ніяких LSD щоб все те побачить.
Просто дивитися, зорити, видіти, бачить
як плететься коса, як плететься вінок, як фарби на полотно лягають,
як життя, мов мураха повзе по стрічці Мебіуса,
але вимір у неї інший.
Ми - тонкий бамбук, зелений комиш,
а отже жодна буря нас не здолає...