Поезіє, омий ти мою душу,
І рани ті роз’ятрені омий!
Пробач, що я потурбувала – мушу!
З тобою – добре, боляче – з людьми.
Сховай мене, розраднице, скоріше,
Зроби мене прозорою, мов скло.
О, як я хочу спокою і тиші!
Візьми цю кригу, подаруй тепло.
Ні-ні, повір, людей я не зрікаюсь –
Допоможу їм тамувати біль,
Примножити їх радість намагаюсь,
Терплю, коли на рани трусять сіль.
І забувають, що і я – людина,
Та серце розривають на шматки!
Поезіє, до тебе знову лину,
Не лину – просто сунусь навпрошки…
Таке все сіре… і сама я сіра,
А барви? Розміняла, роздала.
Чого я хочу? Спокою та миру!
Дещицю щастя, пригорщу тепла.
Колись це буде, так, я знаю, буде,
Я боротьбою той наближу час!
Та тільки поки, вибачайте, люди,
Моя душа зачинена для вас.