В цей час, у цій кімнаті ніч.
Запнуті штори, вимкнені світла,
ця темрява і порожнеча скрізь,
ця мить, занадто мовчазна.
Здавалось би, жахливе відчуття,
і всі думки заповнені журбою,
а я стою і ллю собі вина,
цей вечір нині зайнятий лиш мною.
Здавалось би, безвихідь навкруги,
і з розуму давно пора зійти вже,
і простір повний чорної туги,
але мене не душить, і мені не терпне.
Я відчуваю легкість і дурман,
торкаюсь стелі, потім опускаюсь,
мені подобається цей чужий обман,
мені подобається його жвавість.
Я відчуваю, що немає меж,
нема того, котрий контролював би,
якщо захочеш, все життя зітреш,
чи може більше довподоби жалість?
І так би вічно, рік у рік,
Блудила, мріяла, літала,
нехай годинник би дотік,
я б вічність у руках тримала.
Пройшло життя. І вмерла би давно,
забулась в тиші, і не поверталась.
Лиш мить - зламалося крило!
Із шумним гуркітом з небес зірвалась.
І знову натовп, знову голоси,
мовчанка вмить розвіялась між ними,
і я приречена, напевно, до зими
останньої, яка лиш буде в мене.