До внутрішнього потягу заходиш,
І відкриваєш вікна, стрілки зводиш,
І ти, близький, загубишся у них…
Заводиш, підкидаєш дрова й танеш
І я все мушу жити за обох,
Всі станції, пости, кордони, марки
Перетинаю ніби без ремарки
Рівненько йду, як треба. Трохи парко
Чи жар, чи шепіт, чи твої листи…
Які приходять душу відвести
В купе напроти… Шаленіє дотик
І опік від долоні вже не опік,
А так, рубець. Захоплюються доти,
У раз доповідає провідник,
Що нам не сподіватися, жорстокий,
Не стримати напругу і неспокій,
І не прийти до іншої мети.