Просто читаю казки. Як сни, як видива чи мрії. Якісь психоаналітики минулого їх записали щоб кожен у них знайшов своє, коли запитає про сенс свого існування, коли здається, що марнотність життя така не зносима...
Читаю натяки: сліди води на віконному склі, на піску пляжу. Так багато чудового заховано на видноті: у простих речах, у банальних розмовах, в соціальних мережах. Треба просто побачити і зрозуміти, що глухих кутів насправді нема, з будь-якої невиході є вихід.
Читаю обличчя, читаю поставу, ходу, запахи, голоси, портрети померлих і без вісти зниклих. Слухаю їх розмови, сповіді, монологи-діалоги в потягах та диліжансах.
Ніщо не зникає в ніщо. Нічого з нічого народитися не може. Усе, що було, насправді все ще є. Усе, що є, до кінця і буде, якщо той кінець колись та й прийде. Мені часто здається, що Всесвіт схожий на переплетення кіл, на коливання, які ніколи не затухають...