А до мене, усе ж ніяк не дійде,
Як незнайомі люди стають рідними?
Як не бояться ходити парами,
Кліпаю швидкісно темно карими
Світло вмикають, готують ласощі,
«Любиш мене?» «А чи не зарано ще?»
Дивляться в очі, не червоніючи
Б’ють тарілки, плачуть жаліючи
Ніяк не вберу, як довіритись повністю,
І щоб ані звуку від муки совісті.
Щільно, навіки, приклеїти візу
І не боятись скотитись донизу?
Всі вікна настіж, впустити до ранку
Сонце і гріти в долонях склянку.
Мовчки плечем чи своєю рукою
Поглядом любого заспокоїти?
Де мені взяти такої мудрості,
Щоб розуміти чужі сутності?
Щоб відрізняти поганих і добрих,
Бачить за мить, боягузів, хоробрих?
Як так зуміти почути, прожити
Хто тебе може і здатен любити?
Страх вижинає, долоні тримаючи
Де взяти волі і жити чекаючи?