Наши дети, Марие, всходят, яко трава:
чёрные длани трудяг, стриженная голова,
утром на остановках стоят, неприкаянные, как пираты —
некуда ехать, полуживая страна.
В себе носят страхи, жалуют свой закон,
не требуют перемен, любой запрет им смешон.
Могут ли быть перемены в том, чего не существует,
и какие запреты действуют в час похорон?
Но послушай, твой сын говорит нам чудные слова,
видит какие-то знаки, творит чудеса,
твердит нам упёрто, якобы сила в любови,
будто именно из-за неё тянется выше трава.
Говорит, что закон не важнее воды с родника,
что все наши страхи растают, как тают снега,
что враги промеж нас объявляются лишь потому,
что каждый сам в себе взращивает врага.
Но мы-то получше его знаем наших врагов.
Мы знаем про лодки, снующие вдоль берегов,
и сколько чужих работяг тянут лямку на наших заводах,
сколько их отвлекают молитвами наших богов.
Кто привёл их, скажи-ка, Марие, на наши поля?
И какого же ляда их терпит наша земля?
И зачем нашим детям у них проверять аусвайсы,
чтоб узнать, кто они и с какого сошли корабля?
А сынок твой во все свои дни возле тех чужаков,
всё вещает им, из каких пружин-рычажков
состоит накрывающий нас купол неба ночного,
улыбается женщинам их, воспитывает мальков.
Не бывает чужих, говорит, где кромешная тьма,
где полгода сплошные дожди, а полгода — зима,
говорит, чужаками друг другу нас делает гордость,
что сама к нам пришла и теперь убивает сама.
Потому передать наши дети просили ему,
чтобы живо уже убирался в свою эту тьму,
и чтоб с ним убирались скорее и все чужестранцы,
те, что верят ему неведомо почему.
Пусть прихватит с собою их свитки, книжонки, листы,
пусть ромал и романцев выводит за наши мосты.
Муфтиев всех, книгочеев, раввинов, провидцев —
уводи, говорим ему, если их путь знаешь ты.
А иначе тяжелые в небо мы пустим дымы,
спалим их базарные лавки, молельни, гробы,
беззащитные минареты, синагоги горчащие,
и другие места, что, как мы верим, темны.
Говорим ему — с ними и ты убирайся-ка тож,
не дожидайся, пока всех любимцев пожжёшь...
Чтобы помнил — утопим всех тех, кто останется с нами,
очистим наш берег от чуждых нам, праведным, рож.
Пусть забирает отсюда всех этих людей,
пусть тешит любой из своих завиральных идей.
И пусть возвращается после, чтобы спасти
если не нас, то хотя бы наших детей.
Александр Сорока
Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:
чорні робочі долоні, стрижена голова,
зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати –
тимчасова адреса, країна напівжива.
Мають свої страхи, шанують свій закон,
не потребують змін, сміються із заборон.
Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,
і які заборони можуть бути під час похорон?
А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,
бачить різні знамення, чинить різні дива,
стверджує нам уперто, що сила в любові,
так ніби саме з любові росте трава.
Говорить, що жодні закони не мають ваги,
що всі наші страхи примарні, наче сніги,
що вороги між нас з’являються лиш по тому,
коли ми самі поводимось, як вороги.
Але ми самі знаємо своїх ворогів.
Знаємо, скільки їх снує вздовж берегів,
скільки їх працює на наших заводах,
скільки їх звертається до наших богів.
Хто їх привів, скажи, на наші поля?
З якого дива їх терпить наша земля?
Чому наші діти, скажи, повинні дивитись
до аусвайсів їхніх – хто вони й звідкіля?
А ось твій син чомусь завжди поміж чужих,
пояснює їм із яких важелів і пружин
складається небо над нами цієї ночі,
виховує їхніх дітей, сміється до їхніх дружин.
Не може, каже, бути чужих там, де така пітьма,
де пів року тривають дощі, а пів року – зима,
чужими нас, каже, робить наша погорда,
вона сама нас знаходить і вбиває сама.
І тому наші діти просять переказати йому:
хай забирається звідси в свою пітьму,
і хай із ним забираються всі ці чужинці,
всі, хто вірить йому невідомо чому.
Хай забирає всі їхні книги, сувої, листи,
хай забирає ромів і виводить їх за мости,
муфтіїв і рабинів, книжників і провидців –
хай виводить звідси, якщо має куди їх вести.
Інакше ми пустимо в небо важкі дими,
спалимо їхні базарні будки й молільні доми,
їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети,
всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми.
Хай їх виводить і сам забирається теж,
хай не чекає початку нових пожеж,
хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами,
ми все одно топитимемо вздовж узбереж.
Хай забирає звідси всіх цих людей,
хай тішить їх якоюсь із власних ідей.
Хай повернеться згодом, щоб врятувати
якщо не нас, то хоча би наших дітей.
Сергій Жадан