Просто пливу на човні. Плине ріка. Пахне вода куширем, лепехою, аіром. Човен мій - довбанка вербова, устелений осокою і сіном. Я лежу горілиць у ньому і дивлюся на хмари олив'яні, попелясті, лілові. Слідкую, як ластівки літають низько. Знаю, що дощ уже зовсім близько, але не хочу до берега приставати. Хочу далі і далі плинуть...
Відаю буде грім, блискавиці кресатимуть луг, вільшину, гайок. Якась лупоне напевне у міст залізний. То ж треба буде кудись тікати. Але ж як не хочеться... Може на все начхати і далі хай буде, як буде?
Але ж ні, бо ти знаєш, що там он, у буді, ховається Топик, смішний песик. Йому страшно і він скавучить ледь чутно. Тому кілька помахів веслом, що в лоно ріки входить, як ніж в масло і човен вискакує на берег і ти одночасно вискакуєш з нього і біжиш хутко під супровід перших важких крапель до двору свого і хапаєш оте вічно мале цуценятко і несеш його, накривши полою, у хату. Топик від розчулення, від радості несподіваної лиже своїм язиком терпугатим твою лівицю і ви заскакуєте у сіни по перших ударах грому...
І ось вони довгожданні звуки. Дощ стукотить у стріху і шумлять потоки води у ринвах і вікна стають вже зовсім спітнілі. А ми радіємо, як якісь діти: я - сивочолий стрийко і мій друг - кучерявий Топик.
Падає дощ. Ріка плине. Міст стоїть. І ми тихо життю радієм. Живемо, як умієм...