Уперто хочу відповідь знайти,
Правдиву, а не відгомін легенди:
Яка ж ціна тієї доброти,
Що так чекають всі на дивіденди?
От я чомусь усіх людей люблю.
Від вчинків добрих – серцем розквітаю.
Коли у змозі – я добро зроблю,
І в небо вільним птахом відпускаю.
Але так часто бачу звідусіль,
Чи це доби така сумна ознака,
Бо вже не добрий вчинок – самоціль,
А лиш уклін довічний і подяка.
Напевно, я ще не навчилась жить,
Дитинство, мабуть, ще не відпустила,
Мене чомусь подяка та гнітить.
Мені ж не складно – от взяла й зробила!
Але все нижче котимося ми,
На світ цей позираючи пихато,
І пильно-пильно стежим за людьми –
Чи ж не забудуть руку цілувати!
Людино, не втрачай ти людську суть,
Не розміняйся на пусті образи.
Зроби добро – і вчинок той забудь,
Зітри його із пам’яті одразу!