Просто іду босоніж.
По вогкому піску. Вздовж моря.
Зліва суха трава, солонець і Сонце,
що все ніяк не сідає.
Праворуч вода і піна, риба, дельфіни, мартини.
Далеко попереду - мис, будинок.
Позаду - сліди,
їх хвилі на "і-раз-два-три" лижуть.
Десь там міста далекі, мости, естакади, люди.
Літовища, аероплани, ракетодроми, коні, степи, юрти.
Гори, льодовики, тумани.
Світ наш такий великий.
Ми в нім, як оті комахи.
Хто нам сказав про велич людини_царя_природи?
Хто заповів не любити життя оце, спіле, як диня,
пружке, тріпотливе, як м'ячик?
Хто нашептав забути, що серце таке юне,
скільки б тобі не було років
на чипові в пластиковій картці?
Забудьте! Ідіть босоніж по луках, по полю, вздовж моря.
Яка оця мить солодка, коли повітря духмяне
ворушить міхи легенів і нас заставляє співати!
Чотири сакральні звуки - мантра в якій немає початку...