Мене син здивував – офiцером, мовляв, хочу стати -
На відміну від всіх новомодних професій і справ –
Вабить служба військова… Його я не став відмовляти,
Тільки замість поради альбом наш сімейний дістав.
Ось на фото мій дід, навесні сорок п*ятого року
Лейтенант молодий усміхається щиро мені.
Вийшов, зрештою, статтю, до того ще й був і нівроку,
І зостався таким невідплатний рахунок війні.
Ще залишився лист. Ти візьми, сину мій, подивися,
Напівстерті слова ледь помітні з трикутних боків,
На пожовклім папері хімічні рядки розійшлися,
Може, то замість мене твій прадід тобі відповів.
«Ти мене не питай, чому двір обмина листоноша,
Чи не гублять, бува, десь на пошті солдатські листи,
Не журись, моя рідна, вони надійдуть без запрошень,
Мої кілька рядків, що їх довго очікуєш ти.
Я свій вибір зробив, і не маю я права звертати,
До останньої миті не маю, кохана моя.
У годину скрутну хтось повинен тебе захищати,
Справа це чоловіча, то чому ним буду не я .
Ти від мене привіт передай листоноші – сусіду,
Я не вірю, що він принесе тобі звістку сумну.
Дочекайся і вір, що колись неодмінно приїду,
І залишиться нам лише спогад про кляту війну.
І у спогаді тім смолоскипи палаючих танків
Не злякають мене і під кулями я не схилюсь.
То все буде колись, а в атаку піду на світанку.
І хоч в Бога не вірю, а все ж крадькома помолюсь.
Може буде в бою тім мені хоч якась охорона…»
Як закінчиться бій – обіцяв написати мій дід
У наступнім листі… Та наступним була похоронка,
Що їх разом заніс у наш дім листоноша – сусід…
Син помовчав і враз на очах подорослішав ніби.
Ну а потім сказав, до плеча притулившись мого,
«Звідки в мене бажання – тепер зрозуміло, спасибі.
Це у спадщину в мене від прадіда, діда твого.
Сподіваюсь, і мама повинна мене зрозуміти.
Бо не тільки бажанням по вінця наповнений весь –
Свою землю і дім захищати ще й треба зуміти,
І не вийдуть ніколи із моди відвага і честь…
Свою землю і дім захищати нам треба зуміти!
І завжди будуть жити козацька відвага і честь.
І завжди будуть жити козацька відвага і честь!