Просто складаю камені, виорані на полі: шматочки граніту, якісь вапнякові слоїки, уламки дрібні валунів та залишки метеоритів. Декого з них в руках довго тримаю, уявляю його історію: безмір часу, подій, див бачу, як той ясновидець в кристалі...
Неквапно кладу стіну з цегли на старому, як світ, підмурку. Вона уже тут була колись аби стримати зсув ґрунту. Її зруйнував не час, не потоки води, а люди, чий рід лиш умовно можна назвати homo sapience. Зараз прийшла пора відновити status quo і зупинити сповзання городу в сад.
Коли домурую стінку, посаджу під нею плюща, у кадках над нею поставлю арґонію. Хай заплітається низ і цвіте гора. Світ нарождається знов. Старий помирає в агонії. Це - мало помітне, але це - так...
Просто складаю пазл. З каменів, прутиків, ломачок, цеглин. Пір'я беркута, павича, сороки. Слухаю зо'зуля, що кує_невгава, і рахую свої роки...
01.06.2014 10:01
© Валентин Лученко, 2014