Лина Костенко (р.1930)
* * *
Старушка показалась на дороге.
Как раньше. Как недавно. Как давно.
Остановилась. Ноют, видно, ноги.
Здоровье было, где теперь оно?
Идёт... Всё удаляясь, исчезая...
Рассвет дорожку снегом притрусил.
Куда же ты? Напрасно жду тебя я.
Горит фонарь – никто не погасил.
Я, бабушка, тебе, как старшей маме,
шепчу: – Оставь хоть образ свой! – Молчишь...
Какими же сказать тебе словами,
что ты во мне вовек не отболишь?
Ни стебелька без рук твоих не всходит.
Нас вразумить умела ты одна.
Куда же ты? Твоя наливка бродит,
томятся в узелочках семена!
Ну, космос, ну, компьютер, нуклеины.
А сказки?.. Слово?.. Сад наш – как тогда?..
И так вот, по шажочку, Украина
с тобой уходит, Боже мой, куда?!
Хоть оглянись! Побудь ещё немножко!
Ещё есть время, поздно пусть, но всё ж!
Домой сверни с белеющей дорожки.
Вот наш порог, ты что, не узнаёшь?
Сказали, умерла... Стоят морозы.
Тогда был май – его пропал и след.
Зашла бы, что ли, вытерла мне слёзы.
А то ушла, и нет тебя, и нет...
Идёт старушка – бабушка чужая.
Смотрю, хотя не знаю даже, чья.
Но вглядываюсь, глаз не отрывая,
с наивной детской мыслью: вдруг моя?
(перевод с украинского –
Валентина Варнавская)
Ліна Костенко (нар.1930)
* * *
Старесенька, іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров'я, де тепер воно?
І знов іде... Зникає за деревами...
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.
Горить ліхтар – ніхто не погасив.
Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!
Якими я тобі скажу словами,
що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать!
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать!
Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.
А ті казки, те слово, ті сади, –
i так по крихті, крихті Україна
іде з тобою, Боже мій, куди?!
Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!
Зверни додому з білої доріжки.
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?
Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози менi втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...
Старесенька, іде чиясь бабуся,
i навіть хтозна, як її ім’я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
щоб думати, що, може, то моя.
© Ліна Костенко. «Триста поезій»