Вкотре сутеніє в недоладнім світі,
Де встромила хижо пазурі зима
В серце, отруївши довгождані миті,
Знищила назавжди те, що досі мав.
Замість оберегів залишила мітки,
Майже чорно-білі, до весни стійкі.
Охолола лава й пошепки нізвідки
Лине божевілля з втомою віків.
Чуєш ніжну пісню втраченого щастя?
Так, вона зникає, рветься на шматки.
Спогади влітають у відкриту навстіж
Браму невагому, по мостах хитких.
Важко їх зловити, бігаючи колом,
Важко залишити, дихаючи цим.
Та найважче знову заспівати хором,
Щезнувши в пустелі забуттям німим.
Вкотре сутеніє в хащах на узбіччі,
Снів безкомпромісних пагубна печаль.
Знаю сяйво близько й спогади не вічні,
Тільки камінь в грудях все мовчить, нажаль.
15:17, 9.06.2014 рік.
Зображення: