Боже правий, світе білий,
Кривди, злоби, лиха повний.
Я безсилий, я безкрилий,
Я розбитий і безмовний.
Волочусь в житті без цілі
По чужім далекім краю,
І по степові, привіллю
Сохну я і пропадаю.
Пропадаю, пропадаю,
Мов та птаха в клітці, гину,
Страшно так - я забуваю
Рідну матір - Україну.
Синє небо і діброву,
Джерело, що в лузі б’є,
Забуваю пісню, мову,
Вже не знаю, чий я є.
Чи мене зовсім немає,
Є лиш щем, безмежний біль.
Як же дико завиває
Ця московська заметіль.
Засипає світ снігами,
Мить мовчить і знов реве,
Може то дідько рогами
Мою душу в шмаття рве.
Душу грішну, душу бідну,
Душу, загнану в неволю,
Щоби пестив я невтішну
Безпритульну блудну долю.
Щоб кричав я: «Боже правий!
Прийде кара, буде суд!».
Тіло рве орел двоглавий,
Не жаліє руський люд.
Згасло спільнеє багаття,
Розтягли тепло із хати.
Росіяни, мої браття,
Будем порізно вмирати.
Будем згадувать державу,
Що здіймалась в світлу вись.
Розтоптали її славу,
Розікрали, продались.
Білий світе, правий Боже,
Плаче, стогне в злиднях люд.
Хто ж їм бідним допоможе?
Прийде кара, буде Суд.
Москва 2002