Щира посмішка сонця поміж утрат,
Що збивають з пуття і вертають назад,
Що стрімглав повертають мене в небуття
У той світ, де існують лиш двоє: ти й я.
Ті утрати, що стримують жарти і сміх,
Що наказують бути чужим для своїх,
Що стають на заваді накшталт срібних грат.
Так, я сам собі ворог і сам собі кат.
Дізнаюся щоранку новини про світ..
Та плювати на світ, він такий сотні літ.
Можу мріяти лиш про весну і тепло,
Уві снах бачить те, що було й не було.
Бо я знаю, що сонце мій світ освітить
Хоч на мить.. Та найкращою буде ця мить!
Я зумію змінити це дивне життя
І навік повернусь у той сон, де ти й я.