Не можу заснути. Підступний страх
зчепив червоними зубами мої руки
і звив гніздо десь у куточку серця.
Він оселився у моїх очах,
навколо шиї, він - у вухах хибні звуки,
на язиці, немов столова ложка перцю.
Здається, скоро він заволодіє всім -
думками, тілом, почуттям, душею.
Але палає на периферії
ще невелике вогнище надії,
ще не зів`яли квіти на вузькій аллеї,
яка веде до світла денного, до сонця.
Я бачила його крізь крихітне віконце
за гратами, у темряві в`язниці.
Я - полонений. Страх - мій арештант.
Мій кат, що не дає закрити очі,
щоб відпочили хвильку втомлені зіниці,
не дозволяє віддаватись ночі
і сни дивитись кольорові, мальовничі.
Бо замість снів - дивлюсь в його великі вічі
і крижаніють ребра та легені.
Доводиться, щоб розтопити, пити чай
і лиш чекати. Врешті-решт настане край.
19 травня 2014 року