Я знов повірю в новорічну казку
і вихолоджу серце на морозі лютім.
Зайду у маркет, щоб купити маску,
аби не додалось моїх страждань невинним людям.
Агов! Привіт! Чудової вам днини!
Хай буде лад у вашому житті!
Не фараона, і не блазня, і не якоїсь там тварини,
прошу, продайте мені маску звичайної байдужої людини.
Такого собі зомбі у миру…
Й хай перетвориться життя на гру!
- Яка ціна, ви кажете?
Беру!
Що ж, маско, вірна подруго моя,
ти знаєш, чом тебе придбала я?
Ти маєш тут мені заприсягти,
що будеш людям спокій берегти.
І порухів душі й велінь дурного серця
моїх, повік не зрадиш ти.
Чужого горя не спізнаю
і біль чужий переступлю.
Аби відчути, що звикаю,
а далі вже не відступлю.
Тоді життя буде легким
і без боргів, без зобов'язань
іще один життя байдужий в'язень
піде байдужим світом цим.
Сивенький дим запаленого вірша
комусь про щось розкаже більше,
ніж надруковані слова.
І чи на ліпше, чи на гірше,
на світі творяться дива,
а іноді твориться щось і більше.
І на якімсь життєвім крузі,
Чи на пекельнім, (де впіймають),
зірвуть тебе лиш справжні друзі,
ті, що не судять, що прощають…
І не почують сперечань,
не дорікнуть нічим на світі.
Життя – це поле, жито, брань
і його треба просто жити.
Яка то маска, скаже друг,
Ти переплутала всі ролі!
У тебе ж погляд не потух!
У тебе й маска скривиться від болю…
На вітер гроші?
То й будь ласка!
Не жаль мені ні папірця!
А ви повірили у маску?
Та, все ж, це – казка.
Просто казка…
05.12.09.