Солдатские берцы — самое то для каменистых дорог.
Господь двадцать лет тебя муштровал и берёг,
держал тебя в казармах, да в пехотных войсках,
учил на своих ошибках — на сказках да на библейских листках.
Господь жизнь вдохнул в боевой твой противогаз.
Всё, что есть у тебя — выбор смерти за каждого из нас,
всё, что есть у тебя — свобода сгинуть однажды в бою.
Господь снимет с тебя жетон и отнимет вину твою.
Господь стянет берцы с тебя, срежет шнуровку ножом.
Берцы носить — задача живых, для них прибережём.
В этих болотах, на этой земле без доброй обувки нельзя.
Куда ж без штабного паскудства, без артприкрытия?
Пока в горле отвага, пока в сердце закон,
ты труби, пехотинец, вот он — твой Иерихон.
Стены падут и знамена падут, заслыша твою трубу.
Будешь плакать в разбитых кварталах, не зная сам почему.
А всё эта труба, что вложена кем-то в тепло коченеющих рук,
врезается золотом в небеса холодный убийственный звук.
Чуешь на сердце щекотку? Так шевелятся корни травы.
Сменит земля минеральный состав, когда в неё ляжете вы.
Всё эта труба, ты ж видишь и сам — всё дело в этой трубе.
Легче грести на галерах, спокойнее гнить в тюрьме,
чем трубить и смотреть на город, что корчится в пасти огня.
Каждую жизнь — очень сложную штуку —
смерть завершит — нереально проста.
Солдатские души в небесных кочевьях свои.
Он каждому рад, кто к нему забредёт до зари,
рад каждому шансу со всеми побыть до утра.
Потому-то в руках твоих невесомая эта труба.
Он вечно пытается нам объяснить, как прижиматься к земле,
как обходить ловушки, как не теряться во мгле,
как темноты не бояться и не бежать высоты.
Думаю, он сам не знает как нам помочь, увы.
Александр Сорока
Солдатське взуття – саме для цих кам’яних доріг.
Господь двадцять років тебе муштрував та беріг,
тримав тебе в казармах, у піхотних військах,
вчив на своїх помилках – на біблії й на казках.
Господь вдихнув життя в твій бойовий протигаз.
Все, що в тебе є – це вибір померти за кожного з нас,
все, що в тебе є – це свобода загинути у бою.
Господь зніме з тебе жетон і всю провину твою.
Господь зніме з тебе взуття, зріже шнурівки ножем.
Взуття повинні носити живі, ми його збережем.
В цих болотах, на цій землі куди без міцного взуття,
без штабного паскудства, без артилерійського прикриття?
Доки в горлі відвага, доки в серці закон,
сурми, сурми, піхотинцю, ось він – твій Єрихон.
Стіни падуть і знамена падуть, почувши твою сурму.
Плакатимеш в розбитих кварталах, не знаючи сам чому.
Це все сурма, яку чомусь вклали тобі до рук.
Це її золоте піднебіння, вбивчий холодний звук.
Чуєш, щось торкається серця? Це коріння трави.
Земля міняє хімічний склад від того, що в неї лягаєте ви.
Це все сурма, ти бачиш сам – вся справа в сурмі.
Краще гребти на галерах, краще гнити в тюрмі,
аніж сурмити й бачити, як вогонь зжирає міста.
Кожне життя – неймовірно складне –
завершує смерть – дивовижно проста.
Солдатські душі – якраз для його таборів.
Він завжди тішиться тим, хто до нього забрів,
тішиться кожній можливості побути з нами всіма.
Саме тому в твоїх руках ця невагома сурма.
Завжди намагається нам пояснити, як триматись землі,
як оминати пастки, як не губитись в імлі,
як не боятися темряви, не боятися висоти.
Думаю, він і сам не знає, як нам допомогти.
Сергій Жадан