Уж давно не стреляют ... забыты Афган и тревога,
Крылья аиста дать мне — прошу милосердного Бога,
И тогда я к тебе в те холодные горы слетаю,
У сосны гималайской я веточку нежно сломаю.
А у нас на Украйне калина бушует весною,
Я тоскую, как вербочка та над холодной водою.
Слишком часто судьба мне недобрая крылья ломала,
Только с сердцем разбитым я в горе слабее не стала.
Не кляну я судьбу, знаю, – это совсем не поможет.
Подари хоть минуточку счастья мне, ласковый Боже!
В край холодный всем сердцем несусь я далёко – далече,
Ежечасно мечтаю с любимым о радостной встрече.
Отцвела моя жизнь, как цветы у калины весною.
Я осталась одна, лишь печаль моя вечно со мною.
Через силу я детям и внукам своим улыбалась,
Может, встретиться в жизни иной… лишь надежда осталась.
Вже давно не стрiляють... Вера Кухарук
Вже давно не стріляють... забулись Афган і тривога,
Залишається крила лелечі просити у Бога,
Щоб могла я до тебе у гори холодні злітати,
Щоб сосни Гімалайської гілочку ніжну зламати.
А у нас на Вкраїні розквітла калина весною,
Я сумую одна, мов вербичка ота над водою.
Скільки доля недобра мені бідній крила ламала,
Та із серцем розбитим у горі слабкою не стала.
Я не скаржусь на долю, бо знаю, що не допоможе.
Подаруй хоч хвилиночку щастя, ласкавий мій Боже!
В край далекий всім серцем щоденно до милого лину,
Дай побачити любого в зустрічі рідку хвилину.
Відцвітає життя, мов калини цвіт в'яне весною.
Залишаюся знову одна наодинці з журбою.
І доводиться дітям-онукам крізь сльози всміхатись,
Що зустрінемось за життєкраєм... на це сподіватись.
http://www.stihi.ru/2014/02/15/5473