Ця жорстокість – п’янка і тендітна,
Як заплакане небо весняне, –
Щойно я оживу і розквітну,
Ти негайно змарнієш, зів’янеш.
Як рослини в тяжке міжсезоння;
Як птахи в перельоті до літа, –
Ми з тобою в полоні безсоння
І хронічних симптомів бронхіту.
Ми блукальці між висохлих сосен –
Іно знайдемось, знову самотні.
Не весна ще я, ти – вже не осінь.
Я не тепла, а ти не холодний…
І сміється Фортуна, як п’яна,
Над обпеченим правдою квітнем:
Лиш тоді, коли знову зів’яну,
Ти розквітнеш.
10.07.14