Грають гуслі - співа гусляр,
Пісня славно льеться
Про героїв і ворогів у баладу складується,
Про любов на все життя, про вірну дружину,
Що зберіга своє дитя від ворожини.
Про парубків, що у бою своє життя зложили,
Але прийнявши смерть свою - загарбників спинили!
Про горе матерів, дітей, дівок та жінок,
Що не побачать вже ніколи своїх коханих - милих!
І ллються сльози слухачів,
Бо заспівав музика,
Про тяжку смерть в краях чужих,
Від голоду й безсилля.
Бо смерть в бою - вона лиха,
Але свячене діло,
А смерть для воїнів в полоні,
Важка мов мокра брила,
Та ось прийшли наші брати,
Та й почалася сеча,
І крові ріки потекли,
В бою вмирати легше!
Коли все стихло в тім краю,
Загарбників побили,
І заспівали піснь свою
За згиблих на чужині.
Принишкли люди, чоли в пол,
Віддали шану вбитим,
Нехай вони тепер в раю,
За все життя спочинуть.
І заспівав тоді гусляр, про свою тяжку долю,
Як втратив очі, він - поки, був у полоні,
Як його везли на санях до рідної країни
І він благав своїх братів, щоб його швидко вбили,
Бо вдома жінка молода, розумна і вродлива,
Вона ще знайде парубка - нехай буде щаслива!
А він тягар і для душі, і для її тіла,
Але брати, то є брати, в дім силоміць вносили!
І тут гусляр спинив свій спів,
Спитав води напитись,
З за-спини вийшла в тяготі, дружина , щоб налити.
І поки гусляр вус мочив, В криштальну чисту воду,
Жіночій голос голосив - присутньому народу.
Усі почули ті слова,
Що жінка говорила:
"Я заміж не за очі йшла,
Я йшла за цю людину!
Й допоки буду я жива,
Від нього невідлину,
Любов у нас обох жива,
Вона нас і підтрима!
А гроші то є не біда,
Ми ситі завжди будем,
Нас лінь і втома нездола,
Бо ми по-перше ЛЮДИ!"