Мій рідний край, до мене вітер лине,
Проміння сонця скаче по верхах,
Кохана Ненько, рідна Україно,
Де гомін трав духмяних не стиха.
Калюжі, мабуть, горобцям внагоду,
Вони стрибають жваво біля нас.
З калюж похмурих сонце п'є негоду,
Перемагає думки кожен раз.
Мені для щастя дуже мало треба,
Ні, не сумую – навіть навпаки…
Бо навкруги – таке блакитне небо,
Та щирі хлопці - всі немов синки.
Думки збираю в величезну зграю,
Щоб сум пройшов та дощ відвуркотІв …
Бо я на зустріч вже давно чекаю,
Та червонію від передчуттів.