Ти одиноцтво сповідуєш, як буддизм.
Сідаєш у позу, названу кимось «лотосом».
Мені ж видається постійно, що то ірис –
І він проростає з невдалих моїх рукописів,
З усіх сторінок, де писано про любов
Таким не-дівочим, тахікардійним почерком.
Ти вже осягнув, як жити без слів та мов
І бути щасливим із латаною сорочкою,
А я неспроможна промовчати. Я кричу.
Я зошити нищу, з «полів» видираю квіти
І довго блукаю, віддавши себе дощу,
І хочу до тебе – нікуди правди діти.
А ти одиноцтво сповідуєш, і ніхто
Ще не навчився дістати тебе з Нірвани.
Напевно, з усіх цікавих тобі квіток,
Квітка душі та тіла мого – остання.
21-22.07.14