Чомусь згадались
оті мільйони штучного світла у холодну й болючу ніч
Коли вже ніхто не мовчав.
І звучав лише символічний «друг»,
І тихий шепіт натовпу, що колихав стікаючу кров’ю країну
Ніби лишаючи їй надію
У теплих тремких вустах.
Чомусь згадався кожен день,
починаючи з тієї дивної осені, першої ластівки
І останньої краплі втрачених і наново роджених сподівань
Та гострі леза вже рвали повітря
І годі було відступати.
А потім грудень,січень і лютий
Останній тепер ніким не забутий
Так дуже часто трапляється з тими, хто починає нову епоху
Потроху
Що там обіцяли твої гороскопи? Зміну світів? Військовії роти?
Плач матерів, біль народу
Астрологія втрачає колишню вроду
І лишає по собі лише легку привабливість
Бо врешті-решт їй же треба чимось дивувати людей.
Згадалось. І знову хвиля подій
Ціла повінь інфи, яку нічим і ніким не перевірити
Яка вибивається з усіх рамок нормального фактчекінгу
І лишається тільки вірити або не вірити
Останній варіант певно ближчий.
Принаймні мені.