коси мені розвиваєш ти мамо, од Дніпра й Дону,
зі степу й у Сянище
ти вітером, ти долею, земле моя – мартрейко…
сам-собі - нездолать
ощовбичив бим собі совботоньку
да несть і невстать
други мої позаховалися
сердуються, не-ву-власть
стрілами ужі загорожені
не так і лилося – але ж пригрозилося -
будь і собі родиною,
скопочки і мужчиною
сам собі - пригожись
тут виростає з хмарення
у нерозчесаність вуст
з власної пущі марення
Небу й траві озвись!
Тут , само, тут незвідане
Але собі живе
Виросте, серце сповідане
Світові ожниве.