Одного чудового теплого ранку, край поля народилася Волошка.
Спочатку вона обережно розсунула сухі стеблинки, потім випростала ручки-листочки, зіп’ялася на довгій ніжці і потягнулася. Усміхнулася травам навкруги.
Через деякий час Волошка зовсім освоїлася на своєму полі. Вона підросла і у неї з’явився міцненький пуп’янок.
З кожним днем пуп’янок ставав все більшим і більшим, і нарешті з’явилася квіточка з надзвичайно ніжними пелюстками. Та от біда, пелюстки були зовсім прозорі.
Волошка подивилася на різнобарвні квіти довкола і сумно зітхнула. Поряд чепурилася Кульбабка. Вона вихиляла свій тонкий стан то вліво, то вправо.
- Яка ти гарна! – в захопленні сказала Волошка, - а твоя квіточка схожа на тепле Сонечко.
- Ха-ха-ха! – засміялася легковажна Кульбабка.
- Чи не могла би ти мені подарувати краплинку жовтої фарби, - запитала Волошка. Бо оно, дивись, мої пелюстки зовсім прозорі.
- Добре, добре, - сказала Кульбабка, - якось потім! І заходилася жартувати з Осою.
До самого вечора чекала бідолашна Волошка, що Кульбабка згадає про неї і поділиться жовтою фарбою. Та легковажна Кульбабка забула свою обіцянку.
Коли настав ранок, побачила Волошка неподалік зграйку білих Ромашок.
- Ромашко! Ромашко! – загукала Волошка. Чи не змогла би ти мені подарувати трішки білої фарби?
- Та ні, та ні! – захвилювалася Ромашка. Поглянь, скільки багато у мене пуп’янків. Вони от-от мають розцвісти. Мушу для них берегти білу фарбу.
Зітхнула Волошка. Їй так хотілося, аби пелюстки мали хоч який колір. І тут, неподалік, Волошка побачила Мак. Він красувався у своєму червоному жупані, та був такий гордий і бундючний, що Волошці стало трохи боязко звертатися до нього. Та все ж вона відважилася?
- Любий Маченьку! Чи не подарував би ти мені трішечки червоної фарби для моїх пелюсток? – боязко звернулася до нього Волошка.
Мак подивився на неї і гордо відвернувся в інший бік, нічого не сказавши.
Заплакала Волошка. На її прозорих пелюстках з’явилися прозорі краплини.
- Не плач, моя мила! – промовило Небо, лагідно доторкнувшись до квітки. Хочеш, я подарую тобі свій блакитний колір?
І в ту ж мить пелюстки Волошки почали наповнюватися небесною блакиттю.
- Я красуня! Я красуня! – закричала Волошка, розглядаючи у захваті свої пелюстки.
- Я маю колір Неба, - говорила вона до Кульбабки. Та легковажна Кульбабка не слухала її. Адже саме зараз затіяла сварку з Метеликом , що нібито не давав їй загоряти.
- Поглянь, я маю колір Неба! – закричала Волошка до Ромашки. Але та була так заклопотана своїми пуп’янками, що нічого не почула.
- Ось, дивись, - промовила Волошка до Маку. Я маю колір Неба!
Бундючний Мак знехотя повернувся, глянув і… вкляк на місці. Здається, він почервонів ще більше. А все тому, що Мак одразу ж закохався у Прекрасну Блакитну Волошку.
Проте, ця історія уже для наступної казочки.