Просто посміхнутись.
Комусь невідомому в натовпі,
знаючи, що не зустрінетесь більше ніколи.
Просто посміхнутися на останньому дзвонику
в школі дівчинці тій першокласниці,
взяти її на руки.
Хай вони в дзвоник старий калатає.
Через десять років ти її не впізнаєш:
красуню з тугими грудьми-пуп'янками.
Та і вона, скоріше всього, тебе не помітить у юрбі тих,
що зібралися на зустріч з випускниками.
Бо списались давно кольорові пастельки,
які дарував ти їй двадцять четвертого травня якогось там року.
І затерлись сліди твої в школі під товщею кроків.
І нові уроки приходиться вчити щоб жити нівроку.
Просто посміхнися.
Чуєш, як губи твої променять любов і ласку,
ніжність, дотульність.
Як ніби знову мама читає тобі казку:
тобі солодко і затишно.
Життя буде довгим і ніхто не помре,
бо ти винайдеш пігулку безсмертя.
Посміхнися просто. Не треба нічого казати...