Зажурилась Україна, зажурилась ненька,
Розірвали їй сорочку святкову, біленьку…
Розплітали густі коси, зачіску змінили,
Розідрали ще й намисто із ягід калини.
Той віночок з квіточками з голови зірвали,
Найсвятішу , рідну мову і ту сплюндрували!
Впала бідна на коліна, як їй жить не знає,
Навіть син найрозумніший, за кордон втікає.
Вчора торби всі зібрав, йому не до неньки.
Бо в Ізраїлі заробить грошики «легенькі».
Зажурилась Україна, ручки опустила,
Своїм донькам і синам відтепер не мила.
Бо немає в неї грошей, й нарядів немає.
Ще й сусід її близенький, борги вимагає!
А звідкіль вони взялися? Ніхто не згадає.
Вже й традицій українських діти не тримають.
Бо поетів-земляків , в школі не сприймають.
Вже забули українці і Франка, й Шевченка.
Тут від сорому закрила й очі наша ненька.
Кобзаря вона відкрила, тихенько читає,
Ледве-ледве ці слова чомусь промовляє
«Кохайтеся чорноброві, та не з москалями,
Бо москалі чужі люде, зроблять лихо з вами!»
Ці забули настанови, чому ж бо так сталось?
А можливо українського у нас не зосталось?
Ми підіймемо з колін рідну нашу неньку!
І всі разом подаруємо сорочку біленьку!
Зеленіє на подвір’ї вже й верба й калина…
Бо не не буде без народу неньки України!