Рабами не народжуються,
рабами стають.
Я теж став рабом, хоч і не зовсім просто здався…
Тепер всі перемоги рівноцінні поразкам.
Ти з’явилася під моїм небом,
І стовпи, на яких воно трималось,
Почали розходитись.
Дивлячись на них очима, повними сліз,
Я не вірив, що вони не витримують
(Занадто багато сили було прикладено
Для їх зведення… занадто багато…).
Тепер це програна війна.
Остання куля, яку беріг, як надію, –
Не врятувала,
Бо не знав я, що однієї кулі у фіналі виявиться замало.
Все,
Концентраційний табір твого імені збудований,
Устав виписаний.
Ось мої руки – зв’язуй їх.
Вільне небо обернулося в глибокі копальні,
На дні яких є щось приємне і солодке.
Там є все, але немає моїх стовпів.
І коли від важкої роботи
Я посірію й перетворюсь на лантух кісток –
Постав тавро непридатності мені на грудях
(там, де серце),
І я поплентаюсь в загальну чергу собі подібних,
Які байдуже чекають обіймів розжареної печі,
Інколи, гірко посміхаючись
Величезними, сірими очима.