Я схиляюся на коліна
небо падає невблаганно
повз пливуть- пливуть покоління
й дні - мереживa філігранні.
неможливо його тримати
аж занадто важке та гостре
пробива в долонях стигмати
«Хто казав, що це буде просто?»
Переможений та… безсилий.
Наче загнаний дикий вітер,
Той, що вчора зривав вітрила,
А сьогодні вже мусить…
…Жити?
Чи стрибати у прірву птахом,
Щоб не втрапити до неволі?
Жовте листя спадає прахом
На сліди твої…мимоволі.
Й воскресає, та це й не дивно,
Бо сліди твої мироточать…
Не дивись лишень так… надривно
Заклинаю! Закрий очі!
Я не можу вдихнути, досить!
Небо втримаю я сумлінно!
І триматиму міцно осінь,
Бо занадто уже…безцінна.
Мимоволі стріляю в груди
І одразу ж благаю, каюсь…
Й за секунду навколо… грудень
Обіцяю, я…дочекаюсь.