То, мабУть, варто дякувать, пане Екзюпері.
За драбину до неба хапаюсь, мов навіжена.
Та тріщить і хитається, наче якась скажена...
Певно, знов не дісталося місця там, нагорi.
"Ви виходите, пані?"- не пекло. Лише метро.
І розгублена постать _ на зламі часів і станцій.
Аж занадто уваги судомно стисненим пальцям.
Ніби саме на них відтиснули моє тавро.
Півгодини крізь осінь - неначе Сізіфів шлях.
Я навмисне, мов шпагу, _ прямо тримаю спину.
Як атлант, від падіння рятую трухляві стіни..
І терплю,коли раптом врізається хитрий цвях.
"Підкажіть, чи проходив тут повз десь Маленький Принц?
Що за палка залізна? Невже щоб вказать дорогу?
Я нарешті побачу жовтаве волосся за рогом?.."
Не повернеться. Постріл. І тиша. Ну вибач, лис.
Я страшенно боюся прокинутись вже за мить
Від нервового зойку твого десь в клубку кілометрів
і не втримать примару твого _ вовняного _ светра.
І не втримать реальність, бо надто уже щемить
І боятись заснути, бо більше немає сил.
Світ умить обернувся дірявим жовтющим листям,
Що його покриває колючий холодний пил...
...ти ніколи уже не прийдеш, а я - не висплюсь.