Я тебе, любов, зустріла так раптово,
Я не кликала тебе і не чекала,
Я до зустрічі с тобою не готова,
Ти прийшла і на моїй дорозі стала.
Як жебрак до мене руку простягнула,
Подивилась в очі поглядом жалібним
І сльозу гірку, прозору проковтнула,
Попросила трохи серця - наче хліба …
Віддала тобі і радість, і надію,
Віддала до крихти серце - все, що мала,
Віддала тобі і ніжності без міри…
Та любов-жебрачка все кричала: - Мало!-
Вже не просить вона, тільки вимагає:
- Все віддай мені - і душу ти, і тіло,
А за це одержиш щастя ти безкрає,
Долю лагідну і все, що ти хотіла…-
І повірила в слова я ті красиві,
Віддала, щаслива, не пошкодувала…
Раптом, небо затулили хмари сиві,
Темно й холодно, неначе взимку, стало…
Подивилась на любов ту… й не впізнала,
Де ті очі що благали й сумували?
Замість сліз гірких насмішка в них блищала,
І слова образи з губ блідих злітали.
Замість одягу брудного – білі шати –
Не страшенна відьма, а… чарівна панно,
Посміхнулась срібним сміхом – не впізнати…
- Захотіла – каже - щастя ти зарано!
І навіщо тобі щастя те й кохання?
Ти насправді віриш в те, що воно щире?!!
Все одно роздаш його всім без вагання,
Бо довірлива і щедра ти без міри…
Що за сльози? Ти такого не чекала? – запитала…
А у відповідь їй – тиша…
- Ой, натішили ж мене ти дуже вдало,
Іншим разом, мабуть, будеш розумніша.
Ось тобі з мого плеча вбрання дарую…- і…
брудне лахміття кинула під ноги,
Посміхнулася в останнє: – Я жартую…-
І пішла, не розбираючи дороги…
О несправжнє те кохання! О брехливе!
Як могла тобі повірити, убога?!!
В серці лід, в душі пустеля неможлива,
А в очах холодних сльози і … дорога.