Була душа незАймана, цнотлива,
Ти ж лезом по душі пройшовсь моїй...
Тепер у ній не дощ - холодна злива,
Тепер не вітер в ній - а буревій...
Я з долею змагатися не стану:
Усе мине...та...мусить відболіть...
Болить...болить...та не знаходжу рану...
Так що ж тоді в душі отій болить?
Можливо, в ній болить ОТАК кохання?
Торкнулася душі зрадлива грань...
Розбиті вщент всі мрії й сподівання,
НездІйсненністю втрачених бажань...
Та, певно, мушу здатися без бою...
Тобі залишу лаври і вінки...
Та...скільки ж зможу витримати болю?
Чи може він зі мною навікИ?
Та докоряти я тобі не смію:
Сама ж, бо, серце й душу віддала...
Чому ж слова твої тепер німії?
Ти ж ніжним був...я ж ніжною була...
Чи я була байдужа? невродлива?
Тепер душі торкатись ти не смій!
Бо...зараз в ній не дощ - холодна злива...
Бо...зараз в ній не вітер - буревій...