Не розбуди мене. У сивих снах
Впліта в волосся срібну стрічку дощ
І лист осінній – незбагненний знак,
У згаслому багатті. Плющ
Зелений моє чоло вінчає божевіллям
Весни, що відцвіла бурштином ягід.
Я втратою сьогодні називаю те зілля,
Що із попелу зростало, із наших бід.
Самотність вдвох, чи втрачені надії,
Як не назви, для нас не було «потім»,
Сліпими кошенятами у долі раділи
Ми незнанному шляху. А в високості
Сумнів зачаївся. І ревнощі. Уріжте туш, Маэстро,
Яка до біса скрипка?! Досить сліз на нині.
Хто в масці мавра – Дездемона чи Отелло? Зеро.
Програли, душі розміняли на слова. Осінні
Сни залишились обом. Я тут, з тобою,
О, моя згоріла зірко! Мій безкрилий,
Із тугою одвічною про небо. Я ще жива любов’ю,
Чорним трунком виноградних лоз. Безсилий
Спомин, марево далеке, живим вогнем
Згасаючих іллюзій. Несказане закляття обмине
І вирветься безплотна тінь, не схожа так на тебе, з тенет
Моїх. За вікнами самотній дощ шепоче: Не буди мене.
27. 08. 2014