І літа, і життя як не було…
Виблискує осіння павутинка.
Турботами посічене чоло
І серце, що не відає спочинку…
Промчався вік, як вітер по житах:
«Тобі уже давно не вісімнадцять…»
І літо, ніби спогад у думках.
Отам йому й судилося зостаться.
Усе, чим серце змаличку жило,
Лишилося десь там, за небокраєм.
Не плач, таке у світу ремесло –
Збирати і губити все, що знаєм.
На жорнах часу круговерть життя
На порох перемелює щоденно
Всі «за» і «проти», істину буття,
Слова, зітхання, радість, каяття,
Лихе і добре, матір і дитя,
Усе від роду і до небуття…
Чому? Ніхто не знає достеменно.