вечірній трамвай. вечірнє місто. перша неділя осені.
мабуть, так можна їхати вічно, якби не закінчувалась дорога і музика в навушниках.
стомлений за день кондуктор ледь пересувається вагончиком, бере 2 гривні, протягує білетик (знову не щасливий) і плентається далі. завжди було шкода кондукторів, навіть тих стереотипних повних тіток, які займають одразу три або й чотири стоячих місця. важка робота, гіперстресова, тільки й рятуються солодощами або ще чимось смачненьким. я б, мабуть, теж погладшала, якби була кондуктором трамваю.
озираюсь навколо: майже всі сидячі місця зайняті. люди. завтра другий понеділок осені - комусь на роботу, комусь на навчання, у когось інші справи. вечір вихідного дня. обличчя спокійні, задумливі, задимлені, мрійливі, зацікавлені, змучені… дівчина байдуже дивиться у вікно, слухає музику - знайомий маршрут. дядько сів ближче до виходу і постійно крутиться, то визираючи у вікно, то обертаючись до кондуктора – не місцевий, не знає, коли його зупинка і попросив кондуктора сказати, коли йому виходити. хлопці у спортивному жваво щось обговорюють і сміються так, що навіть через навушники чути – не п’яні, не гопники, просто нормальні хлопці, але тітка позаду них нервово притиснула сумочку до грудей. хтось думає про сьогоднішній день, робить підсумки. хтось уявляє завтрашній і вираховує, як би всюди встигнути і все зробити. у цьому трамваї стільки думок, стільки очей, стільки історій…
вікна відчинені як влітку, хоча погода все більш нагадує осінню. я і так змерзла за вечір, а ці протяги намагаються мене доконати. сама винна, не взяла куртку, хоча й знала, що вечори холодні. сиди тепер і мерзни, буде наука.
дивлюсь у вікно, а там…моє улюблене місто. у центрі життя ще вирує, а спальні райони готуються до сну (на те вони й спальні). дивишся на багатоповерхівку: у якомусь вікні загорілось світло – хтось тільки прийшов додому, в іншому вікні світло згасло – комусь рано вставати. ліхтарі залили світ теплим жовтим сяйвом. площі і парки, провулки і проспекти, жилі будинки і заводи, величезні торгові центри і маленькі кіоски, пам’ятники і фонтани - все це проноситься повз мене, все це і складає пазл міста і робить його таким, яким воно є. таким, яким я його полюбила.
у мене у вухах сережки, які власноруч зробив коханий, і навушники, в яких грає піано-версія однієї з пісень Молко. на руці браслет, знову таки хендмейд, від сестрички. на одному пальці обручка від коханого, на іншому – від мами. половина одягу на мені із секондхенду, друга половина із досить недешевих магазинів. а в душі такий спокій…
сьогодні був прекрасний день. я виспалась, півдня провела з хлопцем, який робить мене щасливою, півдня провела з друзями, які ніколи не міняються і завжди посміхаються. я люблю цих людей. я вдячна їм за те, що я з ними справжня. це головне.
знаєте, в мені багато недоліків: я слухаю депресивну музику, я лінива, я не вмію смачно готувати, я рідко дзвоню рідним, я не вмію економити, я прогулюю пари, я буваю несправедлива чи вередлива…і ще багато-багато іншого. за те я вмію насолоджуватись життям, умію прощати, умію любити.
пісня закінчилась, ось моя зупинка, вітер видуває з голови останні слова.
вечірній трамвай – найкраще місце для думок. ревізор рекомендує.