Стома речами я тобі завдячую
І, з досвіду минулих поколінь,
Я зараз бачу (а була незрячою),
Що ми не скоро встанемо з колін.
Я вірю в Бога (а колись не вірила),
І чудесам довіри не йняла.
Пробач мені з моєю недовірою.
Здається, часом, то не я була.
Я сотні раз із другом заручалася
З одним. А з іншим йшла до вівтаря.
І все чогось страшилася, боялася…
Окрилена словами Кобзаря,
Я раптом в себе, праведну, повірила.
Свобода! Єдність! Гетьман! Булава!
І запалала! Щастя степом міряла…
Від хмелю закрутилась голова.
Мої сини полями розлетілися,
І нікого тепер за це судить.
Та, певно, інше долею велілося…
Жорстоке, невблаганне і за мить
Я знов була закована, заплутана
І геть забула Божі молитви.
І кров моя, навпомішки з отрутою,
Стікала крізь ікони у церкви.
Та що мені! Я стільки натерпілася!
І плач тяжкий над степом зазвучав.
Я тисячі разів в Тобі зневірилась,
А Ти все бачив і усе прощав…
Прости ж і зараз! Я перед іконою,
Немов той грішник, Господа молю:
"Даруй нам милість і любов Твою
І збережи над прірвою бездонною!"