Коли в люстерко час від часу зазираю,
Думка приходить: хто у темряві зіниць живе?
За мною хто спостерігає
І через мене дивиться на все?
Ця думка хвилювала ще з дитинства.
Допитливість тоді не мала меж.
Хотілося із ним поспілкуватись
І глянути на нього теж.
Мов лінзи фотооб‘ єктиву
Сприймають все, що є переді мною.
А думка й тіло мчать вперед.
Ведуть мене дорогою земною.
Не раз зверталась у глибинь по допомогу,
Коли самотніть огортала, розпач, сум.
Коли розради я шкала
Серед своїх тужливих дум.
Приходить відповідь на всі питання.
Коли готовий учень, вчитель озоветься.
Потрібні вимовить слова.
З зернини пагін істини проб‘ ється.
ЗаглЯну і тепер уважно я в зіниці.
Чи поряд Ти зі мною у цю мить?
Чи й далі опікуєшся Ти мною?
Чи чуєш поклик, що в мені дзвенить?
Я вірю, Твоя сила незбагненна.
Лиш має буть безмежною ця віра.
Здолати зможу всі життєві перепони.
Бо і у мене є конкретна сила.